Війна крізь об'єктив фотокамери ЄВГЕНА МАЛОЛЄТКИ

Всі завжди ставлять мені одне й те саме питання "Коли це закінчиться?". І ніхто не може дати чіткої відповіді. Вже після року нескінченних баталій всі втомилися, але немає часу на перерву.

"Люди питали нас постійно — що відбувається чи стоїть Київ? А ми ж не інформаційне джерело, ми, може, знаємо якісь базові новини, що відбувається по лінії, що сказав Зеленський — бо ми їздили, ловили інтернет, у нас був супутниковий телефон, з якого ми виходили раз на день на зв’язок з редакторами. Але цього ж недостатньо, і людям цього не пояснити, вони були дуже агресивно налаштовані, і до преси зокрема — бо ти для них просто людина з камерою, яка нічим не допомагає, а тільки знімає. І це було непросто витримувати."

"Ми теж там плакали, коли бачили, як помирають діти. Але все одно це робота і ми маємо все це показувати. Бо якщо ми не покажемо, то ніхто і не побачить. Нам теж потрібно працювати — як лікарям, що в цей час борються за життя, і дуже важливо показувати цю боротьбу, тому що вона — за кожне життя кожного українця."

"Знаєте, ми дуже багато бачили за всі ці роки війни, але такого болю і такої кількості дитячих смертей ми не бачили, я не бачив ніколи…"

"Це відзнака за те, що ми показали людям правду. Наша робота і те, що ми зробили в Маріуполі – це дійсно було показово, бо ми маємо донести світу, що відбувається. Показати людям ту частину, яку не можуть побачити всі. Я роблю свою роботу не за нагороди, я роблю її для людей. Для того, щоб світ знав, що відбувається в нашій країні."

"Це дуже приємно. Приємно розуміти, що українська фотографія знайшла своє місце у світі, а українські журналісти знімають не гірше за іноземних і тепер здобувають визнання. Мої роботи виставили завдяки Маріуполю. Їх запам’ятали, бо то була унікальна зйомка, історичні кадри. Це підняло моє ім’я в топ."

"Ці 20 днів у Маріуполі були як один довгий нескінченний день, де ставало все гірше і гірше."

"Я сподіваюсь, що ми займаємось там(на сході) чимось корисним, бо ти не знаєш, скільки часу проведеш, щоб здобути той чи інший кадр, який може бути історичним, а може, й ні. Тому ти й інвестуєш свій час у це. Але я вірю, що та робота, яку ми робимо, все до скарбнички йде. Крапелька до крапельки. І документування цих подій, яке буде мати історичний інтерес в найближчому столітті, так само всі будуть вивчати що відбувалось в ці роки, яка була тактика… ти бачиш тільки маленькі фрагменти, але те що тобі вдається зробити невеличке щось, що може розказати про військових, про цивільних, про людей які допомагають – це я, вважаю дуже гарно, бо ми маємо берегти історію."

"З кожним місяцем війна на сході відкидала нашу країну назад, приносила горе сім’ям загиблих військових і мирним жителям, руйнувала економіку та створювала умови соціальної несправедливості...У кожного українця зараз є друг, родич або родич друга, який воював на Донеччині та Луганщині. Моєю метою як фотожурналіста було задокументувати цей конфлікт."

"Я почав знімати війну вісім років тому. Це те, на чому я розуміюся, і те, що вмію робити найкраще. За допомогою зйомки я доношу світові, що відбувається у нас."

"Наше завдання – прийти, відзняти і повернутися. Мертвий журналіст – поганий журналіст. Він нічого не зможе принести в редакцію."

"Нічого не було розслідувано і я не писав заяви за фактом побиття. Мені цей головний біль був не потрібний. Рука загоїлася, і добре. Все нормально зрослося, без наслідків, травма не була критичною. Цей інцидент залишився тільки в пам'яті. Що можна розслідувати - Натовп "Беркуту", який біг і махав палицями по всіх поспіль? Важко сказати, що когось із них ідентифікують, їх було дуже багато."

"Я вже бачив ці страждання у 2014 році. Вони були такі самі. Кількість набагато зросла, горя значно побільшало. Але ми вже бачили це. Люди плачуть так само, діти гинуть так само. Це, на жаль, однаково. Війна не приносить нічого гарного."